Голокост: трагедія і злочин

 Використовуючи матеріали із тематичної виставки, бібліотекар та вчитель розповіли учням про значення слова «голокост» що означає всеспалення та трагічні події часів Другої світової, а для наших співвітчизників – Великої Вітчизняної війни. Адже на окупованій території України майже кожне велике місто і маленьке містечко, і навіть села мали спеціально відведені місця для виконання смертельного вироку усім, хто вважався «ворогом Третього рейху»: євреїв, лише за те, що вони належали до цього народу, а також військовополонених, циган, підпільників, націоналістів, заручників…

Місцями найбільших масових страт в Україні були: Київ – Бабин Яр  – більше 100 000, Богданівка Одеської області  – понад 40 000, Дрогобицький яр у Харкові – близько 20 000, Камянець-Подільський –23 600, Дальник в Одеській області – близько 18 000, урочище Сосонки біля Рівного  – понад 17 000. Вражає офіційна статистика, а  точну цифру ніхто і не в змозі назвати! А Бабин яр став ще й найбільшою дитячою могилою – тут розстріляно близько 30-ти тисяч діток!

Організатори тематичного уроку звернули  увагу школярів на те, що  є ще друга сторона цієї трагедії – подвиг в ім’я життя, коли  сотні людей, на окупованих гітлерівською Німеччиною територіях, в тому числі і українців, ризикуючи своїм життям і своїх родин, рятували євреїв від фашистських переслідувань і винищення. «Той, хто рятує живу душу, рятує цілий світ»  – ці слова вигравірувані на медалі, якої удостоюються рятівники євреїв у роки Другої світової війни. Подвиг цих людей став на всі часи прикладом християнського милосердя і великої доброти. Їх прийнято називати праведниками. А їх імена викарбувані на Алеї праведників у Єрусалимі.

Як ми не знаємо точної кількості загиблих, так і не можемо назвати всіх тих, хто брав участь у рятувальних акціях.

Ми також не знаємо які герої-праведники жили у наших селах. Можливо вони не стали всесвітньовідомими, як Оскар Шиндлер та Рауль Веленберг, але їх подвиг живе у пам’яті тих, чиє життя продовжилось завдяки їхньому геройському і безкорисливому вчинку.

Все ж у нас є одна така історія, записана у 2012 році з уст Прусак Лії Талімонівни (1933 р.н.) та Данилюка Володимира Федоровича (1932 р.н.), батько і мати якого – Федір та Наталка, маючи троє своїх малолітніх дітей, крім того, що допомагали тимчасово переховувати втікачів-євреїв, врятували чотирьох із сусіднього села Боремель. На той час, у Золочівці представників єврейського походження проживало не багато, а от у Боремлі вони складали більшість – були власниками млинів у Боремлі і Сенкевичівці, утримували магазини, аптеку, єврейську школу, були відмінними кравцями. Так як люди в навколишніх селах багато знали один про одного, то коли виникла загроза їхньому життю під час окупації, з того часу, як євреїв  почали звозили у гетто і розстрілювати у двох глибоких ярах над кручами Стиру, кому вдавалося,  рятувались,  тікаючи до добре знайомих,  і як вони вважали,  надійних людей у Золочівку, Малево та  інші села поблизу,  бо довго переховуватись в одних було небезпечно. Сім’ї Даниюків вдалося врятувати дві єврейські родини: чотири роки переховувати 10-ти річного хлопчика – Симона Бернштейна (це його дідові належали місцеві млини) і його маму Голду та ще молоде подружжя Лейбика і Рейзі. Три роки з чотирьох, вони не могли навіть виходити на двір. За цей час померла мати Симона і Лейбко, яких поховано у саду господарів. А у 1944 році, коли радянські війська звільнили наші села, дядько Федір відвіз Симона і Рейзю на станцію у місто Дубно звідки вони благополучно дістались до Америки. Пройшли роки, багато стерлось із пам’яті, зв’язку із врятованими не було ніякого. Один лише разу 1949 році від Рейзі (Рози Гарбуз) прийшов лист – перший і останній.

Та ось теплого літа 1992 року, розкислою від дощів грунтовою золочівською дорогою ішов високий статний чоловік років 60-ти у білому костюмі. Це був той самий – Симон Бернштейн, який приїхав на Україну, щоб здійснити свою мрію:  прийти і сказати слова вдячності цим добрим людям за врятоване життя. На жаль, Федір і Наталка, на той час, відійшли у вічність, зустрівся Симон з їхніми дітьми.

Ось така історія мала місце у нашому селі. Життя людини проходить дуже швидко і залишаються лише вчинки, які живуть у нашій пам’яті. На сьогоднішній день не має в живих ні подружжя Данилюків, ні самого Симона Бернштейна (Шимона Фрідмана), є лише добра пам’ять про великий подвиг простих селян, пам’ять заради майбутнього.

Голокост – трагедія і злочин, подвиг в ім’я людяності, історія і  пересторога сучасності, коли людство XXІ століття,  знову на межі міжетнічних конфліктів. Тож дуже хотілося б, щоб ця історія стала добрим прикладом для підростаючого покоління: завжди, в усіх обставинах життя залишатися людяними, добрими, милосердними.

                                                                        Бібліотекар Золочівської ПШБ  Р.Циганюк